Моє коло: якщо життя крутить – обертайся!

Глина вчить: що в мене вкладеш, тим я і стану. 40 кг глини, електричне гончарне коло і пухнастий кіт під пахвою. З таким набором я лишала шахтарське селище на околиці Донецька влітку 2014 року – за кілька днів до того, як снаряди влучили в мій будинок. Відтоді, як і в решти переселенців, моє життя розділилося на «ПЕРЕД» і «ПІСЛЯ».

«Перед»

Перед війною я навчалася та працювала у майстерні авторської кераміки – за декілька кроків від Міжнародного аеропорту імені композитора Сергія Прокоф’єва. Того самого аеропорту, за який боролися кіборги у довгих кривавих боях за Донецьк.
Гончарні, як і аеропорту, там давно немає, а наша команда роз’їхалася хто куди. Але я досі згадую дивовижні перевтілення найсуворіших дорослих, у захваті застиглих над глиною під час майстер-класів, десятки задоволених дитячих очей і свій перший кривобокий глечик із написом «Душа Донецька».

Тоді я і уявити не могла, що нас всіх крутоне на 180⁰, що доведеться відкласти улюблене хобі й мрію про власну гончарну справу.

Повороти – для відкриттів

На колі ніколи не вдасться підняти глину і перетворити її на гармонійний виріб без душевної рівноваги, вміння відсікати все зайве. Це мені стало в пригоді, коли я майже одночасно дізналася про те, що повертатися більше нікуди, і що вдруге стану мамою.

У той момент ми з чоловіком відкинули відчай, «зависли» над мапою України і онлайн-оголошеннями в пошуках свого нового місця. Ним стало село на Полтавщині з красивою історією та будинком на горі біля самого лісу.
Сюди ми переїхали вже вчотирьох – майже одразу після народження молодшого сина. Захистили бізнес-план і отримали грант на перепелину міні-ферму. Стали господарювати і посадили сад-город. Часу для глини у мене тепер практично не було, як і печі для випалу виробів. Спроба отримати грант на виробництво авторських світильників зазнала поразку.

Я майже «склала крила» і присвятила себе іншій професії. У цей час місцеві розвідали про моє хобі та почали запрошувати гончарити на свята і ярмарки. Пізніше я дізналась, що в сусідньому селі колись була ціла вулиця, на якій мешкали гончарі, і що тут багато глини.
Згодом до нас додому стали приводити для ліпки дітей і заїжджих у район гостей.

Під час одного з таких занять старша донька, котра допомагала мені з майстер-класами в Донецьку, сказала: «Мамо, з поверненням!»